Вчора у стрічці потрапила на сторіз, де чоловік ліпив з глини обличчя жінки у реальних розмірах. З якою ж приголомшливою ніжністю та зосередженістю, турботою та суворою відточеністю рухів, він проводив пальцями та інструментом по ще м’якій глині її вилиць. Створював людину…
Мені згадалися образи кам’яних статуй, які доводилося зустрічати (і, зізнаюсь, часом обережно торкатися) у музеях Греції, Туреччини, Іспанії, Італії, Індії. Перед очима виникли округлості, вигини та складочки на гладкій холодній поверхні каменю, який став притулком для краси людської плоті, тіла, життя, що постійно вислизує. Згадалася сцена з фільму «Кама-сутра. Історія кохання», в якій молодий скульптор, годинами працюючи з формами своєї коханої, так віддався процесу створення та вдосконалення її ліній, що жива коханка навіть приревнувала його до своєї кам’яної копії. Та й роботи Мікеланджело, які здається ось-ось втомлено видихнуть усю скорботу століть, мало кого можуть залишити байдужими. Чому ж людина, відбита в естетиці каменю на довгі часи, так сильно западає нам у душу?
Припустимо, що так ми пізнаємо красу зовнішньої форми. Так ми дивимося на себе збоку. Так у нас є можливість краще перейнятися пишнотою шедевра – власного тіла – який змогла створити природа (стараннями наших тат, мам та їхніх родів). Чи можливо, що так ми стикаємося з вічністю? Зафіксувавши в твердому мінливу, швидко зникаючу у житті красу тілесної форми, ми можемо піти далі. Довіривши каменю збереження краси миті, піти вглиб і вдатися до змін. Залучитись до процесу трансформації себе, не боячись забути чи відірватися від минулого.
Ми можемо навчитися вловлювати красу внутрішнього переживання. Завмерти від того, що замилувались росою на траві. Задихнутися запахом коханої людини. Розчинитись на мить у теплоті близького. Загубитися у щирій посмішці перехожого. Ми можемо піти далі…
А потім, коли навчимося глибоко переживати багатство світу всередині себе, зрозуміємо, що не так вже й страшно відпускати красу тілесної форми, що вислизає…