Виходжу з дому на двір. На лавці біля під’їзду сидить бабуся, поряд лежить собака і поскулює. “Хм”, – подумала я і пройшла повз.
Наступного дня виходжу — та сама картина. На третій день не витримала і питаю:
— Бабуся, собака ваша?
— Так, — каже, — моя.
— А чого вона скиглить?
— Так на цвяху ж лежить!
— А чого не встане із цвяха?!
— Мабуть, не досить гострий…
Метафора — сповнена болю і сенсу. Можливо, вона здасться не дуже приємною, можливо, вона доставить дискомфорт тим, хто може провести паралель зі своїм життям і чесно зізнатися, що також «лежить на не дуже гострому цвяху» і при цьому нічого не змінює у своїй поведінці та світоглядних установках. Але ці ж люди, варто зауважити, можуть багато говорити про необхідність змін, пестувати свої «обмежуючі фактори» та «стримуючі обставини», корити дитинство та недосконалих батьків, читати надихаючі статті або, навіть, ставити запитання друзям чи професійним консультантам. Проблема, однак, у тому, що вся ця «активність» має абсолютно формальний характер. Запитувача цікавить не відповідь, а процес. Так для самого себе та «третіх» значимих осіб створюється ілюзія діяльності, так відбувається самозаспокоєння і знімається зайва напруга. Більш того, саме правильну, корисну для неї відповідь людина найчастіше і боїться почути найбільше. Адже якщо не прикрашати її рюшами толерантності та мереживами зайвої ввічливості, то вона може прозвучати досить прямолінійно і болісно, наприклад: «Зберись, лінива скотина! І зроби вже хоч щось зі своїм життям! Встань нарешті з цвяха!».
Але це неприємна відповідь, яка вимагає від людини готовності почути, визнати реальність без прикрас, і почати змінюватися. Не завжди на це є енергія та мотивація, отже, правдива відповідь здається всесвітнім злом і жорстокістю. Усе може бути. Але я все ж таки схильна думати, що якщо людина не готова до рішучих дій щодо покращення свого становища у світі, значить просто цвях ще не досить гострий…