Під час навчання у Школі за програмою Ukrainian Federation of Yoga ми працюємо багато з емоційною сферою. Для пояснення тимчасовості емоцій можна почути таку метафору: емоції — як хмари на небі, вони пропливають, а глибинна сутність людини, її емоційний стан, повинні залишатися незмінними.
Цей вишудхівський образ, якщо дуже коротко, використовується для того, щоб показати, що ми не є лише наші емоції, ми можемо спостерігати за своїми емоціями як би «зі сторони», не накриватися ними, свідомо перемикати фокус уваги і продовжувати мислити тверезо. Емоції пройдуть – як хмари у небі. Хороша метафора, досить образна для того, щоб почати мислити складніше про свої емоційні реакції.
Я небофіл і часто споглядаю рух хмар у небі. За останні роки подорожей, як мені здається, навчилася вловлювати тонкі відмінності між небом Нідерландів та Іспанії, Сицилії та Португалії, України та Польщі. Особливе місце в моїх «нотатках про небо» займає французьке: зразково показове по колористиці (палітра така багата, ніби весь шарм французької культури хоче миттєво відобразитися в ній) і вічному розмаїттю акуратних, практично декоративних форм, які набувають хмари.
Але! Тільки днями, перебуваючи в швейцарських горах, мене пронизало нове розуміння цієї прекрасної метафори. Приклеївшись поглядом до однієї з красунь, я стала свідком того, як на її верхівку раптом накотилася пишна біло-сива хмара. Досить велика, щоб огорнути вершину гори, але недостатньо амбітна, щоб приховати її повністю. Хмара ліниво нависала, клубилася, міняла свою форму, чіплялася, осідала і переміщалася в нові улоговини, отуманюючи одні ділянки і даючи тимчасово залитися сонцем іншим. І тут я зрозуміла.
Щоб почати сприймати емоції як «хмари, що пропливають по небу», людині треба навчитися бути горою — монументальною, бездоганно нерухомою, непохитною — тобто дійти стану нірвани* (у йоговському розумінні цього концепту). Саме так. Цей шлях не простий і не швидкий, але саме цьому ми й вчимося, практикуючи йогу – стану свідомості, що вільний від віянь і впливів вритті, сансар і васан.
Отже, коли хмара накриває вершину гори, вона виявляється ніби в тумані — картинка стає не чіткою, перспектива розмита, ясність сприйняття спотворюється. Велика спокуса в такому становищі запанікувати і наробити справ у тумані емоцій: наговорити гидоти, прийняти божевільне рішення, образитися чи образити зазря чи розірвати стосунки. А потрібно в такій ситуації брати приклад із гори і робити що? НІЧОГО. Споглядати хмару, поки вона пропливатиме над вершиною. Бути горою…
*Телеграм канал А.Г.Сафронова “Записки на полях древних текстов” https://t.me/classicyog