Серія статей інструкторів Української федерації йоги, створена на запит The European Union Of Yoga: про особистий досвід використання методів і знань йоги під час війни.
Вступ
Війна і йоґа. Ще десять років тому ці слова видавалися несумісними, особливо для західної спільноти йоґів. Проте історія йоґи свідчить про протилежне. Події «Бгаґавад-Ґіти», одного з найшанованіших текстів йоґи, розгортаються на полі бою: бог Крішна ділиться мудрістю численних йоґічних практик з Арджуною, якому доводиться воювати. Так само в різних тантричних традиціях ритуали історично застосовували під час конфліктів, а йоґічні ордени нерідко брали активну участь у війнах.
Попри ці свідчення, чимало сучасних практиків ідеалізують йоґу, стверджуючи, ніби вона стоїть понад жорстокими реаліями. Але чи справді йоґа може лишатися осторонь викликів, які переживає людство? Безумовно, ні. Йоґа — це не абстракція, вона існує всередині тих, хто її практикує, живе у нашому світі. Вона залишається позачасовим інструментом для подолання фізичних, емоційних і духовних випробувань.
Ця стаття — про те, що значить практикувати йоґу серед руйнівних наслідків сучасної війни, про досвід, про неприховані емоції та про глибокі питання, які вимагають від нас переосмислення.
Перші дні війни: час, що затамував подих
Моя квартира в Києві. За вікном ще панувала темрява, а ранкову тишу раптом прорізали вибухи, від яких здригалася будівля. Я схопився з ліжка, серце калатало, і вже інстинктивно зрозумів: «Це бомби». Я впізнав цей звук із 2014-го в Маріуполі. За лічені хвилини зібрав гроші, документи, ключі від машини й без вагань виїхав. Найголовнішою метою було забрати доньку й залишити місто. На все про все пішло десять хвилин.
Надворі панувала незвична тиша, повітря ніби стало густішим. Деякі люди, які траплялися дорогою, рухалися швидко, але майже беззвучно. Лише коли я пересвідчився, що моя донька в безпеці, зміг зробити перший свідомий видих.
Війну я бачив і раніше, але ніколи такою. У 2014 році все починалося як поступове вторгнення: російські війська прослизали в Донецьку область у цивільному одязі зі стрілецькою зброєю. Тепер же розпочався повномасштабний наступ: танки, літаки й важка артилерія вдерлися через наші кордони, руйнуючи міста й завдаючи ударів по цивільних. Сприйняти цю сюрреалістичну картину було вкрай важко. Здавалося, що повсякденне життя триває, але водночас усе довкола зазнає руйнувань.
Спершу розум відмовлявся сприймати дійсність, чіпляючись за останні крихти сумніву. Перед очима поставали кадри з воєн Іраку, Югославії, Чечні, та ніщо не могло зрівнятися з побаченим тепер. Цей жах був чимось винятковим, нагадуючи Другу світову. Тільки цього разу агресор — росія. Усвідомлення було болісною метаморфозою. Імідж росіян як «друзів» зруйнувався, його замінила нова, безпомилкова ідентичність: ми не вони.
Внутрішнє життя: відкриття невідомих емоцій
У перші дні все довкола здавалося химерним сном: частина світу стала вбивчою, прагнучи знищити мене й усіх, кого я люблю. Урешті-решт, реальність наздогнала, і перед очевидністю незліченних доказів довелося її прийняти: це не був злий жарт, а нова, жахлива правда.
Наша, чисельністю понад 40 мільйонів, країна почала діяти. Люди будували барикади, волонтерили, жертвували хто чим міг. Студії йоґи перетворювалися на укриття, розподільчі центри й навіть тимчасові майстерні з виготовлення камуфляжу та припасів. Європейський Союз йоґи (EUY) теж відіграв важливу роль — створив окрему групу у Facebook, де переміщені українські жінки та діти могли знайти прихисток і підтримку від європейських родин. Вчителі йоґи з Німеччини, Нідерландів, Румунії, Швейцарії, Франції, Іспанії та інших країн відгукнулися на цей заклик.
Усе ж наші серця й думки безнастанно були з тими, хто лишався на передовій і у зруйнованих містах. Зв’язок був обмеженим, месенджери допомагали отримувати бодай якусь інформацію.
Я підтримував контакт із друзями, що залишилися в Маріуполі, моєму рідному місті, яке найбільше постраждало від ударів російської артилерії. Там залишалися моя мама, рідні, друзі, учні і навіть команда моїх вчителів з йоґи. Ще за тиждень до вторгнення я був у Маріуполі, ми спілкувалися, займалися йоґою. Та раптом ситуація стала катастрофічною: ми обговорювали евакуацію, чи можна використовувати студію йоґи як бомбосховище, обмінювалися порадами на випадок захоплення міста. Однак зв’язок швидко зник, а новини, які все ж надходили, були дедалі похмурішими.
Мій колега-інструктор Тимур Шевчук, який є і військовим, телефонував із передової. Він воював із першого дня, захищаючи місто від російських атак. Наші розмови завжди були короткими, але одна з них стала особливо тривожною: ситуація погіршилася, місто оточували, і він попередив, що це може бути наш останній дзвінок. Справді, незабаром ми повністю втратили зв’язок із Тимуром.
Іноді доходили уривчасті повідомлення від знайомих. Я дізнався, що наша спільна інструкторка йоґи була змушена переїхати до студії разом із сім’єю. Приміщення, де раніше займалися лише йоґою, тепер було заповнене двомастами людьми з дітьми й домашніми тваринами. Їжі та води не вистачало, магазини давно спорожніли. Олена, дружина Тимура й моя учениця, розповідала про вичерпні запаси та безперервні обстріли. Втім, навіть у таких страхітливих умовах дехто не втрачав надії.
Мені вдалося отримати звістку й від мами. Вона вибралася з Маріуполя в сусіднє село, де хоч трохи було їжі та можливість ховатися в укритті. Це була наша остання розмова, після якої я не чув її понад півтора місяця.
І все це — лише окремі фрагменти загальної картини. Хоч Маріуполь постраждав найбільше, інші міста теж обстрілювали та тримали в тривозі. Новини були гнітючими з усіх боків. Емоційне навантаження неймовірне: лютість, огиду, горе, страх, розпач, жаль, піднесення, турботу — усе це люди відчували одночасно. Такі емоції були надзвичайно потужними й сирими, несхожими на відчуття від будь-якого фільму чи серіалу. Вони переповнювали й робили відчуття життя неймовірно гострим.
Етика йоги перед обличчям війни
Навчаючись йоґи, ми опановуємо низку принципів, що формують наше бачення світу: ахімса (ненасильство), дхарма (праведний обов’язок), майтрі (дружелюбність), каруна (співчуття), астея (непривласнення чужого) тощо. Ми досліджуємо давні тексти, обговорюємо їх зі спільнотою практиків, будуємо на їхніх ідеях свої заняття й намагаємося жити в гармонії з цими цінностями.
Війна стає найгіршим випробуванням для цих переконань. Те, що здавалося ясним і не піддавалося сумніву, раптом втрачає чіткі обриси. Коли зіштовхуєшся з насильством, втратою близьких, руйнуванням міст, навіть найглибші цінності можуть похитнутися. Ти можеш уважати себе добрим і співчутливим, але війна оголює все до кісток: чи зберігаєш ти доброту, коли стає по-справжньому страшно? Це змушує переоцінити все — від особистих стосунків до сенсу життя. Така ясність може бути як визволенням, так і пасткою, залежно від того, що саме відкривається погляду.
Окрім особистісних випробувань, війна несе постійні моральні й культурні виклики. Щодня гинуть наші співвітчизники — і військові, і мирне населення, зокрема діти. Руйнуються житла, бізнеси, мрії. Природним у таких умовах є глибокий гнів і ненависть до загарбника. Як же застосувати принцип ахімси за таких обставин? Це питання, яке все ще чекає на свою відповідь.
Додатковою раною стають розірвані зв’язки з російськими друзями, родичами й навіть колегами з йоґи. У декого зв’язки лишилися, але переважно контакти обірвано безповоротно. Як говорити з тими, хто радіє руйнуванню твого міста чи повторює пропаганду, що виправдовує цю війну? Чи можливо зберегти хоч якусь форму єдності? Для багатьох учителів йоґи це болісне й водночас неминуче запитання.
Ще один складний аспект — астея (непривласнення чужого). Як це співвіднести з відчуттям несправедливої втрати, коли зруйноване твоє житло чи бізнес, розграбоване місто? Усе це не дає простих відповідей.
Нарешті, провина. Зазвичай вона виникає, коли ми усвідомлюємо, що зробили щось не так. Але тут вона може бути наслідком відчуття безпорадності: «Я не врятував, не вберіг». І подолати таку провину неможливо лише завдяки медитації — потрібне більш глибоке філософське переосмислення та практичні кроки задля зцілення.
Усі ці питання не лишаються абстракцією; вони болісно реальні для тих, хто перебуває в епіцентрі трагедії. Не на все можна знайти готову відповідь, але пошук триває. Йоґа має протистояти реаліям сучасної війни, досліджуючи її духовні, кармічні та енергетичні аспекти. Відповіді, можливо, прийдуть не відразу, проте сам процес пошуку надзвичайно важливий.
Висновок
«Бгаґавад-Ґіта» розпочинається з того, що Арджуна у відчаї дивиться на своїх рідних і друзів по обидва боки поля бою. Він запитує себе, чи має сенс ця війна, доки Крішна не допомагає йому переосмислити своє бачення. Вчення Крішни змінює його розуміння, переосмислюючи йоґу й призначення людини.
Я сподіваюся, що страждання, стійкість і отримані уроки залишать значущий відбиток у цій війні. Можливо, подібно до Арджуни, людство вийде з глибшим розумінням, спрямовуючи курс йоґи в новому, більш співчутливому напрямку.
Автор: Дмитро Данилов