Натрапила нещодавно на дуже цікаву статтю, надруковану у журналі «Психологія та суспільство» (2022) за авторством Жан-Поля Сартра «Екзистенціалізм — це гуманізм», що була написана філософом у середині минулого сторіччя. Читала із задоволенням, виписувала та обмірковувала цитати, які мали для мене з одного боку, приємно знайомий, а з іншого — розширюючий, ефект.
Наприклад, такі ідеї аж на раз відгукуються в мені: «Я відповідальний таким чином за себе самого і за всіх і створюю певний образ людини, яку обираю, [тому ] вибираючи себе, я обираю людину взагалі… А це означає, що людина, яка на щось вирішується і усвідомлює, що обирає не тільки своє власне буття, але що вона ще й законодавець, який обирає одночасно із собою і все людство, не може уникнути почуття повної та глибокої відповідальності».
Але одна думка збентежила мене та спонукала написати цей короткий допис. Сартр пише «З іншого боку, як добре сказав Андре Жид, почуття, яке зображають, і почуття, яке відчувають, майже нерозрізнянні. Вирішити, що я люблю свою матір, і залишитися з нею чи розіграти комедію, ніби я залишаюся заради матері, — майже одне й те саме. Інакше висловлюючись, почуття створюється вчинками, які ми здійснюємо. Я не можу, отже, звернутися до почуття, щоб керуватися ним». Стоп-стоп-стоп!
Ось тут мені здається автор, при всій моїй повазі до нього, мав би визнати, що дещо не зрозумів про анахату, а отже його твердження обумовлене лише його обмеженим досвідом, який спирається не «недочування» власних анахатних станів. Йог чи йогиня, які левову частку своєї практики роками приділяють саме тому, щоб диференціювати свої відчуття, відрізнивши їх від емоцій та переживань, ніколи не скажуть, що те, що зображується і те, що відчувається це завжди одне й те саме. Інколи, на дуже пізніх етапах розвитку, так. Але зовсім не завжди.
А також дещо несінитнецею звучить думка про те, що вчинок є першопричиною по відношенню до почуття. Так, фізично сформована та продемонстрована посмішка на обличчі може іноді сприяти появі відчуття дружелюбності.
Але все ж таки внутрішнє почуття сприятловості світу, потенціал дружелюбності у вигляді «внутрішньої» посмішки як попередньої установки на благоприємність світу, першочергові. І вкрай болісно читати про те, що людині неможна керуватись почуттями, які народжуються всередині неї.
Раціональний чи навіть біхевіоріальний підхід Сартра до вчинків людини також транслюється й у наступній цитаті: «Ми хочемо лише сказати, що людина є не що інше, як ряд її вчинків, що вона є сума, організація, сукупність відносин, з яких складаються ці вчинки». Але погодитись з цією думкою дуже важко. Бо куди ж діти ті самі глибинні почуття, надії, фантазії, щирі бажання, сподівання, цілі тощо.
Але геній Жан-Поль Сартра та унікальність цієї статті полягає у тому, що нижче він викладає таку гарну думку, що ти знову маєш висловити свою повагу автору та із легкістю та захватом приєднатись до нього у думці, що: «Щоб отримати певну істину про себе, я маю пройти через іншого. Інший необхідний для мого існування, так само, як і для мого самопізнання. За цих умов виявлення мого внутрішнього світу відкриває мені в той же час і іншого, як свободу, що стоїть переді мною, яка мислить і бажає «за» або «проти» мене. Таким чином, відкривається цілий світ, який ми називаємо інтерсуб’єктивністю. У цьому світі саме людина вирішує, чим є вона і чим є інші».
Думки, які надихають і залишають у тобі слід після легкого дотику до іншого…