ВиЖити на Війні

Серія статей інструкторів Української федерації йоги, створена на запит The European Union Of Yoga: про особистий досвід використання методів і знань йоги під час війни.

Розповідати про цей життєвий досвід з кожним разом стає легше, адже емоції вже вщухли, залишилися лише усвідомлені висновки, рефлексія нового досвіду та проаналізовані помилки, допущені в ті моменти. Я розумію, що цей досвід став стрижнем мого розвитку зараз, коли я перебуваю в іншій країні й не маю можливості повернутися. Я відчула, як це — усвідомлювати, контролювати емоції і що відбувається, коли людям не вдається цього робити. Я зрозуміла, наскільки важливо бути зосередженою, бути повністю в моменті, брати відповідальність за близьких і людей поруч. Раніше я не так довіряла своїй інтуїції, перевіряла або чекала моменту, але досвід війни показав, що потрібно чути себе, довіряти передчуттю й інтуїції. Я відчула силу людей, готових допомогти, якщо їх просиш, у кожному моменті, який я обирала для руху вперед. Інколи допомога приходила без слів, і це складно описати як щось зрозуміле й просте — це було більше, ніж фізичний прояв.

Силою і можливістю виїхати стали мої бажання, ті, які мене наповнювали й рухали вперед. Усвідомлення того, скільки ще всього я маю дізнатися, відкрити й побачити, наповнювали мене впевненістю, що я впораюся. Не було жодного дня, щоб я не практикувала йогу: це були дихальні практики — можливість контролювати свої емоційні стани, не піддаватися їм, відчувати себе цілісно й спокійно. Обігрівати своє тіло теж вдавалося завдяки Prāṇāyāma.

Через неможливість бути активною тіло мовби сковувало каменем, тому я багато практикувала тілесні вправи, це повертало мене до реальності й водночас заглиблювало в рефлексію того, що відбувається. Після цього було легше будувати плани й приймати рішення. Людина складається з частинок, вкладених у наше життя іншими людьми. Але я змогла відчути це лише там, де не мала змоги ні з ким поговорити чи попросити поради. Я згадувала всі свої роки навчання в йозі, кожну практику, кожну пораду своїх учителів, кожен досвід, яким поділилися зі мною близькі та кохані люди. Відчувала їхню підтримку навіть у снах (хоча спати особливо не виходило) — це було занурення в напівдрімоту на межі реальності та сну, і в ці моменти я відчувала підтримку близьких та їхнє бажання, щоб я виїхала й вижила. Я вдячна своїм усвідомленим і неусвідомленим учителям за цю допомогу й підтримку.

З 24 лютого по 15 березня ми виживали в Маріуполі. Я була готова виїхати ще за тиждень до початку війни, найголовніше зібрала заздалегідь у валізу й чекала моменту, коли це стане необхідним. Передчуття початку обстрілів допомогло мені прокинутися за 5 хвилин до перших вибухів у місті. Вони були ще не в самому місті, але тряску будинків уже було відчутно. Страху не було, наче всередині я вже знала, тому дуже швидко вийшла на зв’язок із близькими. Потім настала черга вмовлянь родичів виїхати, вони не хотіли залишати дім. А я не могла залишити їх, розуміючи, що без мене вони не виберуться. З 24 лютого по 4 березня ми ще залишалися в квартирі з батьками та сином. Запаси їжі були заздалегідь куплені й зібрані, але припустити, що не буде світла, газу й води, я не могла.

Перед кожним важливим рішенням була безсонна ніч із прорахунками всіх деталей, медитації та занурення в варіанти розвитку подій. Я знала, наскільки важливо мати всередині кілька сценаріїв розвитку, і досвід, здобутий раніше, допомагав мені на це спиратися. Рішення виїхати й ризикнути під обстрілами з’явилося, коли я побачила снаряд, що летів у вікно нашого дому. Час завмер: за секунду я винесла із кімнати сина й виштовхала маму. Наступні три години не змовкали снаряди в наш будинок, звуки розбитих вікон, свисти ракет, запах пожеж і землетрус від цього всього. У ту ж ніч почалися авіаудари. Страшно, коли не знаєш, куди й коли скинуть… Це був перший крок до виїзду.

Ми зібрали важливі речі й вирішили виїжджати, але виявилося, що з міста не випускають, і ми поїхали в наш зал для йоги, де я проводила заняття. Це напівпідвальне тепле приміщення, де ми могли сховатися. Але, приїхавши туди, я побачила, що зал зламали й там уже перебували люди — понад 100 осіб із дітьми й старими, наляканих і зломлених. У залі не було жодних запасів і нам особливо місця теж не було. Але, пояснивши, хто я, люди почали допомагати облаштовувати для нас місце й відновлювати те, що забрали, поки нас не було. Ми пробули там 10 днів. З кожним днем людей ставало все більше, були заповнені всі гардеробні кімнати, душ, коридори та куточки приміщення. Усі ці дні ми готували їжу на багатті, навчилися прораховувати динаміку обстрілів і їхні перезарядки, прислухалися до звуків снарядів, повністю відрізані від світу. Ми ловили пробігаючих людей на вулиці й розпитували, що і де відбувається. Це трохи прояснювало картину подій навколо.

Нам пощастило, бо було холодно й часто йшов сніг. Збираючи його, ми мали воду. Запаси їжі були мінімальними, і доводилося шукати можливості й місця, де ще була їжа. У зруйнованих снарядами магазинах ще можна було щось знайти, і доводилося розбирати ці завали під невпинними обстрілами, щоб знайти там їжу й продовжити можливість вижити, поки не з’явиться шанс виїхати.

Щоранку ми бачили все нові й нові спалені й зруйновані будинки. На вулицях лежали трупи людей, яких ніхто не міг забрати, лікарні не працювали, і зв’язку не було. Найстрашніше те, що це не викликало емоцій. Я розуміла, що піддаватися цим почуттям не можна — я не зможу вивезти сім’ю. Повертаючись до рідних, я не говорила про те, що бачила, оберігала їх від усвідомлення, що це навколо нас і невідомо, що буде з нами.

Наступний крок до виїзду стався завдяки друзям, які прийшли й розповіли, що була перша колона машин, яка виїхала з міста, і що є така можливість. Ми вирішили разом виїжджати наступного ранку. Коли я сказала про своє рішення рідним, побачила страх в їхніх очах, бо тиші немає. Все навколо горить і вибухає. Але я більше не вмовляла — знала, що так треба, і це рішення лише за мною.

Уночі не припинялися обстріли, прилітало у двори… О 6 ранку я перевірила машину й зрозуміла, що виїхати ми не можемо. Снаряд вибухнув за три метри від машини, усі вікна вибиті, диск і шина розірвані, електроніка повністю виведена з ладу. Відкрити багажник і дістати запасне колесо було неможливо. У цей момент я відчула безпорадність і виснаження. Тіло стало млявим і не хотіло слухатися. На кілька годин я втратила контроль над собою. Напевно, іноді й такий досвід потрібен, щоб знову почати діяти й усвідомлювати, що ти більший за всі ці обставини.

І… після 5 годин роботи з машиною, 6 людей і 2 кішки в машині ми рушили в колоні на виїзд із міста під шум літаків, звуки вибухів і обстрілів. На жаль, вдалося замінити лише одне колесо. По дорозі ми наїхали на уламок снаряда, і друге колесо почало спускати. Але я вже була налаштована рішуче. Пішла до найближчої машини з проханням позичити насос. Поки ми накачували колесо, водій тієї машини поїхав, залишивши нам насос. Його погляд сказав усе: він розумів, що без нього ми не виїдемо. І це було саме так.

Кожні 5 км ми зупинялися й накачували пробите колесо. Це було повільно, але сам факт, що ми рухалися, вже давав надію. Вибравшись із самого міста, стало трохи безпечніше, але до найближчого міста залишалося ще 90 кілометрів. На черговій зупинці під’їхала машина, і водій запитав, чи знаю я дорогу. Я відповіла, що так, але їду повільно, і якщо він хоче, може їхати з нами, враховуючи наш стан. У цей момент сталося те, чого я не могла очікувати.

Він запропонував віддати своє запасне колесо та пересадити до їхньої машини мого сина й маму. Напевно, він не очікував, що стільки людей може поміститися одночасно в одній машині. Це було справжнім порятунком, адже ми замерзали: без скла в машині, в холоді, все крижаніло до кісток. Коли я зрозуміла, що мій син і мама в теплі й комфорті, я ще більше відчула впевненість рухатися далі.

Я не зможу розповісти всього, що довелося пережити, а, можливо, й не треба все розповідати.

Але! Найголовніше, що я зрозуміла: людина здатна на багато чого, якщо вона цього сильно хоче. І саме завдяки моїй особистій практиці йоги я могла на це спиратися й приймати життєво важливі рішення.

Я також усвідомила, що навколо багато людей, готових допомогти! І ти отримуєш цю допомогу, коли йдеш до своєї мети — мети вижити й вивезти рідних.

Війна — це про життя і про смерть!

Автор: Олена Надів