Цю статтю, за логікою, слід було б вставити після статей про врітті та ніроддгу, але оскільки вона народилася зараз, я порушую лінійну послідовність викладу матеріалу і наводжу її тут. Бо мислення — процес нелінійний, і заглиблюючись у деяку тему, ти багаторазово повертаєшся до вихідних положень, осмислюючи їх дедалі глибше, а інколи й узагалі переосмислюючи :). Тим паче я обіцяв читачам в одному з перших постів, що вони стануть свідками інтелектуальної діяльності в «реалтайм»…
Отже:
Згадаймо наше, нехай і складне, визначення чітти як «внутрішнє субстанційоване самовідчуття людини».
Мені спало на думку, що це визначення, як і концепцію врітті, можна добре обʼєктизувати й зробити більш зрозумілими, спираючись на досвіди сучасної тілесно орієнтованої психотерапії та психосоматики.
Нагадаю, що в зазначених розділах психотерапії помічено, що психіка людини проєктується на її тіло. Підкреслю – не мислення (що теж має місце і добре вивчено в нейрофізіології), а саме психіка. Це має масу виразів, наприклад:
– виникнення м’язових затисків, за наявності відповідних емоційних;
– вираження емоційних станів за допомогою неусвідомлюваних жестів;
– психосоматичні захворювання;
тощо.
З очевидністю (що стала, втім, очевидною тільки в середині 20 століття завдяки працям Райха і Лоуена), система психосоматичних відповідностей описує суть чакральної системи людини.
Але я зараз хотів поговорити про добре відомий психологам ефект неадекватності самосприйняття свого тіла за наявності емоційних проблем. Найімовірніше, що читач міг зіткнутися з цим ефектом під час виконання проєктивного тесту «автопортрет». Суть тесту полягає в тому, що випробуваному пропонують намалювати свій автопортрет. Спотворення пропорцій тіла на портреті, рівень детальності промальовування різних частин тіла відображають наявність проблем, які проєктуються на «спотворені» зони. Наприклад, людина, яка живе переважно головою (перебуває в ментальних схемах, але слабко відчуває свої емоції та тіло) гірше промальовує тіло, ніж обличчя та голову. Людина, яка має неузгодженість чакральних потреб, намалює себе такою, що складається з кількох умовно-пов’язаних частин, тощо. Детальніше з цим можна ознайомитися в тексті «Чакральна психодіагностика».
Однак існує ще один, менш відомий ефект. Припустімо, ми запропонували людині заплющити очі й торкаємося її тіла у двох місцях одночасно, пропонуючи їй оцінити відстані між точками контакту. Наприклад, часто використовується такий прийом – торкаються однаково розкритими пальцями, так, щоб у реальності відстані між контактними точками були однакові. А людину просять співвіднести її суб’єктивні сприйняття цих відстаней. Можна також малювати різні фігури на тілі, з тим, щоб людина їх характеризувала. Практика показує — чим людина менш невротизована, то точніше вона оцінює відстані та характеризує фігури. Тобто, по-суті, має більш адекватне сприйняття себе «зсередини». Уважно працюючи з такою методикою, можна показати, що спотворення в самосприйнятті проявляються не скрізь, а саме в проєктивних зонах, пов’язаних із проблемними переживаннями, або, кажучи мовою чакрального дискурсу, у пробитих чакрах.
Аналогічним чином, людина зі спотвореним внутрішнім самовідчуттям не цілком точно оцінює характер здійснюваного нею руху (йдеться, звісно, про складні й «неприродні» рухи). Наприклад, комусь може здатися, що його танцювальне па граційне, але з боку видно, що воно кострубате, незграбне і ривкове.
Ба більше, навіть виконавши найпростіші вправи на кшталт обертання стегнами й записавши їх на камеру, ви без зусиль переконаєтеся, що ривки й кути виникають приблизно в одних і тих самих зонах. Також у цих зонах складніше утримувати концентрацію уваги.
Спірографічні дослідження показали, що такого ж роду проблема спостерігається і під час дихання. Людині, яка робить повне дихання йогів, «зсередини» здається, що дихання плавне, проте спірограф показує однотипні (в різних дихальних циклах) ривки – сходинки під час «продишування» проблемних чакр.
Важливим є також спостереження, що більшість людей не здатні самостійно актуалізувати спотвореність самовідчуття. Це стає можливим у разі застосування методик, описаних вище. Найпростішим підтвердженням цього є факт того, що більшість людей не можуть самостійно (без дзеркала) оцінити, чи сидять вони з рівним хребтом, чи сутуляться в тому чи іншому його відділі.
Причиною цього є тотожність людини з її тілесним та емоційним панциром, розчиненість у звичних станах. Помічаються зазвичай лише досить сильні спотворення, співвідносні з психосоматичними болями, наприклад: «щемить» у грудях, «стискаються» кулаки, «тремтять» губи тощо. Однак за допомогою певних методик можна виробити навичку актуалізації подібного роду «етерного» самовідчуття, коли наявність емоційної проблеми «тілесно» відчувається в зародку. Зрозуміло, це має сенс тільки за наявності дієвої системи методів щодо розв’язання таких проблем.
Однак повертаючись до теми чітти й врітті, можна сказати, що подібний «психосоматичний образ» себе, який відчувається зсередини, є найочевиднішим проявом чітти, а спотворення цього образу – суть врітті. Я зробив застереження «найочевидніший», оскільки вважаю, що існують й інші аспекти внутрішнього самовідчуття, пов’язані вже не з фізичним тілом.
Обдумуючи цю статтю, зайшов на виставку первісного психоделічного мистецтва, яка проходить у Парижі, і побачив безліч прикладів візуалізації спотворень самовідчуття під дією психотропних засобів (або, можливо, тих, що стали помітними під їхнім впливом).
Однак, на цьому мої пригоди не скінчилися. Виставка сучасного мистецтва додала кілька «вріттівих» образів.
