Серія статей інструкторів Української федерації йоги, створена на запит The European Union Of Yoga: про особистий досвід використання методів і знань йоги під час війни.
Про страх смерті й те, як закипіла кров.
На момент початку війни я вже 12 років жив життям вчителя йоги й спирався на 24 річний досвід особистої практики йоги.
Моїми цілями й цінностями були свобода, духовний розвиток, краса, мистецтво, любов. Я вчив своїх учнів жити наповненим життям і пізнавати світ з усіх боків, бути стійкими, цілеспрямованими, сміливими й добрими.
Уявіть тепер, що в один день мій спосіб життя почав руйнуватися під бомбардуваннями й майбутнє розчинялося.
У йозі існує таке поняття як «ахімса» – непричинення шкоди – це життєвий принцип і правило, якого дотримуються йоги. Але як я мав його переживати, коли воно було порушене щодо мене, моєї сім’ї та мого світу?
Щоб зберегти свій спосіб життя, мені довелося б покинути Харків і свою йога-залу. Змиритися з жорстокістю і насильством проти українців на захоплених територіях.
Почуття благородства й відповідальності я набув під час служби старшим офіцером у військовому спецпідрозділі моєї країни. 17 років тому я залишив шлях воїна і пішов мирним шляхом, засвоївши, що переговори й співпраця, командна робота — це той спосіб, який я обираю і просуваю у Світ.
Однак я дуже гостро пережив почуття несправедливості щодо ближнього, коли я побачив смерті людей похилого віку, жінок і дітей на порозі мого будинку, в місті, де я жив.
Я відчув відповідальність за зупинку вбивства людей у моєму місті і за недопущення його руйнування.
До мене зверталися моя мама, сестра з дітьми, кохана жінка з дитиною, близькі та знайомі, за підтримкою і допомогою.
Я відчував розгубленість і страх, мені було незрозуміло що робити, але я знав, що мушу стати їм опорою і захисником своєї землі.
Так Йогін одягнув на себе одяг Воїна.
Люди натовпами почали залишати місто. Паніка і жах панували на вулицях і вокзалах. Група моїх друзів і знайомих чоловіків згуртувалися в команду однодумців, готових боронити й відстоювати свій дім. Зі своєю мисливською зброєю ми вийшли на околицю міста, на зустріч російським солдатам, які вторгалися. Ми були свідками того, як у цивільні будівлі та житлові будинки летіли масивні руйнівні ракети, які стрясали землю. Це були незабутні враження. Ми бачили в очах один одного підтримку і опору, це було дуже цінно, знати, що ти не один, що твої друзі теж проти такого брутального і підлого втручання кремлівського режиму в наші долі.
З першого до останнього бойового завдання, які я виконував у перші місяці війни, я звертався до методів йоги. На війні все відбувається не так, як ви планували і завжди гірше, ніж могло б бути. Необхідно постійно стійко контролювати свої емоції всупереч стрес-факторам, які на тебе впливають. Їх більше, ніж ви можете собі уявити, про це не пишуть у газетах і не показують по телебаченню.
Я розумів, що маю бути ефективним, для чого мені потрібно утримувати стан зібраності, чіткості та ясності, у цьому мені допомагали методи концентрації на завданні.
Одного разу до мене звернулися двоє моїх учнів, молоді, вродливі та сильні чоловіки за порадою. Раніше вони були моїми колегами-інструкторами в Школі силових тренінгів «Абхая». Вони були на порозі прийняття рішення увійти до лав української армії, не маючи досвіду військової служби. Я, як учитель і йог, не міг впливати на їхній вибір, знаючи, що їхні життя наражатимуться на небезпеку та є велика вірогідність того, що їхні матері й кохані жінки більше ніколи їх не побачать. Але й відмовляти їх я не міг, бо розумів, що тотальність їхнього рішення підтверджує обрані нами цінності — жити у свободі й мати право робити власний вибір.
На війні ти перебуваєш у постійному стресі й напруженні, звичні соціальні зв’язки й опори відсутні, навколишня дійсність нова, неясна, лякаюча. Ти бачиш нові смерті. Бувають такі моменти, коли страх нападає раптово, сковує і паралізує. Перед тобою стає вибір піддатися паніці і вийти з ладу або почати працювати зі страхом, продовжуючи виконувати бойове завдання.
Ти згадуєш усі відомі тобі техніки йоги, які можуть допомогти усвідомити свій страх. У найважчому випадку, коли сильний обстріл тебе стискає в точку, ти намагаєшся взяти під контроль дихання. Досвід практики пранаям стає очевидним.
Якщо ти зміг керувати своїм диханням і сповільнити серцебиття, значить, у тебе є шанс узяти під контроль і страх.
Ти підсилюєш енергоємність свідомості, ти шукаєш спосіб перевести свою свідомість у менш залежний від страху стан. Цей досвід можна віднести до технік екстремальної вайраг’ї.
Я починав спостерігати за емоцією страху, виділяв моменти його посилення і шукав, що його послаблює. Намагався змінити кут розгляду того, що відбувається, через пошук запитань, запускаючи інтелектуальний аналіз ситуації. Це розблокувало мене, дозволило перевести себе в активний, дієвий стан.
Повернувшись в укриття, мої екзистенціальні роздуми про те, що відбувається, не зупинялися, фактично я продовжував перебувати в стані дг’яни, підвищуючи рівень складності міркування і рефлексії з додаванням більш абстрактних категорій. В інші моменти в мені загострювалася чутливість та інтуїція. З часом ти починаєш відчувати коли приходить небезпека і треба бути більш чуйним та уважним. Починаєш відчувати ті межі простору, де вже гуляє смерть, й ті, де її ще немає.
Кожен місяць на війні виснажує неймовірно. Я не знаю скільком рокам життя дорівнює рік війни на нулі. Ти мудрієш з великою швидкістю, усвідомлюєш, що важливо, а що швидкоплинно, якими є справжні цінності і про що ти будеш шкодувати, якщо помреш.
У йозі є практика «медитація на смерть», яка допомагає виокремити і визначити бажані напрямки руху і розвитку. Війна виявилася дуже жорсткою і справжньою подією, яка дала змогу виконати цю практику максимально тотально і зрозуміти, кого і що ти любиш, без чого ти не уявляєш своє життя. Весь час служби я повертався думками до свого обраного шляху, шляху вчителя і наставника. Через рік служби мене перевели в навчальний центр, я отримав звання підполковника і став командиром новостворюваного навчального батальйону. Я почав передавати свій бойовий досвід і знання.
Мабуть, найскладніше, — це переживати загибель своїх товаришів в обставинах війни. Мені довелося передавати особисті речі загиблого офіцера його дружині, вона ніколи його не побачить. Його тіло залишилося на окупованій землі. Це було складно і боляче.
Мені боляче бачити моє зруйноване спорожніле місто. Я не розумію, як вийшло так, що вже третій рік українському народу вдається битися на рівних із «другою армією світу».
Я сподіваюся, що приклад мужності й волі української нації буде, хоча б частково, адекватно сприйнятий жителями інших країн Європи та допоможе їм бути сильними. А наші воїни вже дуже добре знають і вміють воювати з великим, сильним і підлим ворогом і вміють перемагати його.
Дякую.
Інструктор йоги,
Експерт з бойових мистецтв,
Керівник Школи силових тренінгів «Абхая»
Творець стилю «Сандхаана Йога»
Підполковник ТРО ЗСУ