Іван Улітко

Духовна практика починається з набування софт скілів. Це і зрозуміло, і корисно – нові скіли розширюють наші можливості.

А коли ми починаємо робити те, чого раніше не робили — ми набуваємо досвіду, якого раніше не мали.

І з ним ми починаємо відчувати себе інакше, по-іншому ставитися до людей. У нас з’являються нові питання до себе, які звичайна людина ніколи собі не задасть.

І тут йога може відкрити нам нові рівні осмислення своїх бажань та завдань по життю. Нові для нас, але пройдені колись тими, хто нас вчить.

Про справжнього йога добре сказано:

кожна його дія – ритуал, кожне слово – мантра, кожна думка – медитація.

А медитація справжня, якщо її результат – нове розуміння себе. І оскільки йога — система практик, мета яких — духовний розвиток, то нове знання про себе має розвивати нашу психіку. Розвиваюче — те що змінює негармонійні дії, слова та думки на такі, що роблять наші:

кожну дію – ефективнішою, кожне слово – точнішим і красивішим, кожну думку – мудрішою.

Кому потрібне таке знання? Це питання описували багато містиків та езотериків. Історії деяких із них надихали цілі покоління. Наприклад, Кастанеда так відповів на це питання у діалозі словами вчителя дона Хуана про духовне знання:

– Чи може бути людиною знання кожен?
– Ні, далеко не кожен.
– Що ж тоді для цього потрібне?
– …Коли людина починає вчитися, вона ніколи не має чіткого уявлення про перешкоди. ЇЇ мета примарна, її намір не стійкий. Вона чекає винагороди, яку ніколи не отримає, тому що ще не підозрює про майбутні випробування. Поступово вона починає вчитися – спочатку потроху, потім успішніше. І незабаром вона бентежиться. Те, що вона дізнається, ніколи не збігається з тим, що вона собі малювала, і її охоплює страх. Вчення виявляється завжди не тим, чого від нього очікують. Кожен крок – це нове завдання.

Ці слова добре описують ситуацію і для тих, хто обирає шлях йоги з нами.

Якщо вдуматися – у дивному світі ми живемо. Та це звичайно не новина. Не новина також що коли хтось когось засуджує, нікому від того краще не стає. Але погодьтеся – незважаючи на очевидну невигідність осуду, тих, хто засуджують менше не стає. Чи не дивно це? Можливо, засуджувати все ж таки чимось вигідно? Інакше наш світ не дивний, а стрьомний.

І справді – складно заперечувати задоволення від самого моменту засудження. У цей момент, навіть якщо вважаємо себе людиною порядною, коректною і себе контролюючою, все одно приємно від виплеску агресії, яка – суть будь-якого засудження.

У нас може бути достатньо пояснень до свого засудження – можемо вважати його справедливим, обґрунтованим, праведним і навіть логічним. Але це не змінює механізм, за яким працює засудження. Причому, працює проти нас. Ми засуджуємо – нас цураються ті, кого ми засуджуємо. І уникають навіть ті, кого ми не засуджуємо, якщо дізнаються, що ми засуджуємо когось іншого. Мабуть тому, що спостерігаючи як ми засуджуємо інших, для них підвищується ймовірність, що ми засудимо і їх.

Справедливе й зворотнє. Ми спостерігаємо за тим, як хтось когось “анти-засуджує” – хвалить, рекламує, подає якнайкраще. Як змінюється наше ставлення до “незасуджуючого”? У будь-якому випадку покращується. Така поведінка людини дійсно сприяє її привабливості для інших.

Начебто міркування очевидні, проте мало хто керується ними. Все ж таки є дива у цьому світі. А тому і є місце для дивних, духовних практик самозміни, коли здоровий глузд хоч і підказує нам як правильно вчиняти, але чомусь не допомагає.

Яка різниця, що писали наші попередники? Людство розвивається, і наші практики в багатьох сферах стають все ефективнішими. Погляньмо хоч на тілесні практики. І подивимося на хронологію. Наприклад, порівняємо атлетів півстоліття тому, і зараз. І бачимо очевидний прогрес. Або подивимося на соціальний час. У провінціях популярне те, що у центрах культури – вже у минулому. І навряд чи ми хочемо у минуле – мало хто переїжджає з центру на узбіччя.

Але чи завжди є прогрес? Повернемося до йоґи. Вчитуємось у оригінали трактатів, і бачимо дивне. З погляду деталей і опрацьованості поз йоґи – навіть півстоліття тому великий тілесний йоґін БКС Айенгар розробив асани на порядок детальніше ніж у 15-му столітті в почасти цитованій Хатха-прадіпіці. Але – де розвиток пранаям, дихальних технік? Де психопрактики? Історія про те, що Крішнамачарья, вчитель Айенгара, не передав тому нюанси пранаям, відома. Також відома і відмова самого Айенгара від деяких духовних елементів своєї йоґи, коли він запропонував її у Британії для широких мас.

Цей приклад є показовим в аспектах втрат складних нюансів практик. Іноді учень не здатний продовжити лінію вчителя, а популяризація природно веде до спрощення, і втрати глибини та вишуканості практик. Саме тому важливо заглиблюватись у те, що писали попередники. Важливо вчитися не в обрізаного новоробства, а повнокровної традиції.

Roots of Yoga. J. Mallinson, M. Singleton. 2017

Yoga Body. M. Singleton. 2010

Философские основания современных школ хатха йоги. М. Николаева. 2017

Якщо наші уявлення про те, як правильно, не відповідають тому, що ми за фактом робимо, то у нас виникає відчуття дисонансу, емоції від нестикування, бажання цю нестикування усунути. Причому частіше ми не змінюємо своїх дій, але шукаємо інші погляди, щоб свої дії виправдати

Щоб уточнити, у чому проблема переживання дисонансу, звернемося до основних гіпотез теорії дисонансу Фестінгера, який запровадив цей термін.

1. Коли виникає дисонанс, ми прагнемо знизити невідповідність між двома своїми установками та намагаємося досягти консонансу (відповідності). Це тому, що дисонанс «психологічно дискомфортний».

2. Прагнучи знизити виниклий дискомфорт, ми намагаємося обходити стороною такі ситуації, в яких дискомфорт може посилитися.

І знову виходить, що дисонанс щось погане: і дискомфортне, і марне.

Вікіпедія добре показує поширену думку, оскільки її автори цю думку створюють чи висловлюють. Причому навіть колективні помилки у тому раціональному, наукообразном вигляді. Але професіонал навряд чи визнає статті Вікіпедії за своєю спеціальністю досить тямущими чи глибокими. Якщо так, то може не так погано переживати дисонанс. Можливо, це чимось корисно і навіть приємно?

Вдумаємося в саму ситуацію когнітивного дисонансу. Дисонанс виникає, коли ми виходимо із зони комфорту і стикаємося з чимось таким, що не стикується з нашими поточними уявленнями. Це ситуація, коли ми думаємо: “з одного боку, воно — так, а з іншого — не зовсім так…”

Але якщо вдуматись — ми вже потрапили в ситуацію, яка нас емоційно зачепила, викликала переживання дисонансу. Отже, нам актуально вникнути у проблему, щоб усунути нестикування. Інакше нам доведеться обманювати себе та витісняти ситуацію. Якщо ми не хочемо себе обманювати, то саме дисонанс мотивує нас врахувати ті факти, які варті для повноти розуміння. Тому дисонанс є корисним, він мотивує нас до розвитку. Духовний розвиток і проявляється в тому, що ми обмірковуємо неоднозначні події, приходимо до більш виваженого та конструктивного їхнього розуміння. Крім користі дисонанс ще й приємний для розумної людини, оскільки, тільки переживаючи нестикування, ми відчуваємо себе мислячим суб’єктом.

З погляду йоги коректний роздум про сутність своїх неоднозначних ситуацій — один із шляхів духовного розвитку. Серед шляхів йоги це Джняна-йога, йога пізнання. А пізнаємо себе ми, коли виходимо із зони інтелектуального комфорту. Розвиваючі медитації йоги – методи виходу із цієї зони.

Холотропне дихання, як і інші психоактивні тілесні методи роботи, має одне суттєве обмеження, враховуючи яке, можна не ввійти в духовний глухий кут і не зациклитися на них. Це обмеження варто врахувати насамперед тим, хто розглядає цей метод як самодостатню духовну практику. Але й ті, хто займаються лише холотропом, можуть упускати це обмеження з уваги.

Холотроп — не найприємніша практика і цінний у ній не процес, а результат. Процес полягає в тому, що ти лежиш і глибоко, інтенсивно дихаєш, вводячи себе в незвичайний стан свідомості. Техніка дихання, як сам Гроф пише, подібна до пранаям йоги типу “бхастрики” і індукує специфічний транс, що дихає. Результат же практики, цінний духовно, для розвитку — переживання, які ми можемо прожити в холотропних станах, і ідеї, які можемо зрозуміти про себе і світ. Але те, що ми можемо зрозуміти, залежить не тільки від роздиханого тіла. Ці духовні аспекти залежать від ступеня нашої усвідомленості та культури усвідомлення, по суті культури медитації.

Важливо, увійшовши в незвичайний стан, зуміти знайти в ньому нове знання, яке нас розвиває. І прості знання — про наші емоції, часто неочевидні, ми можемо отримати самим собою холотропом. Також без особливих засобів підготовки психіки ми можемо отримати і візіонерський досвід. Багато цих дослідів зібрано та описано в роботах Грофа. Вони цікаві з погляду дослідження колективного несвідомого.

Самому ж дихаючому ці досліди мало що дають у плані конкретних розумінь, як саме покращити життя себе та інших. Якщо практика не дає таких розуміння, елемент розвитку в ній недостатній. Для розвитку потрібен ще дискурс, специфічна мова інтерпретації досвіду, набутого в незвичайному стані свідомості. Такими мовами мають усі системи психотехнік. Наприклад, психоаналіз. У ньому є мова для інтерпретації символів, отриманих із незвичайного стану свідомості – сну. І висновки, які ми можемо зробити по снах, корисні нам і в неспаному стані. Холотроп по Грофу теж має мову інтерпретації досвіду дискурс базових перинатальних матриць. Цей дискурс є простим і багатьом доступним. Але, як і все просте, він дає лише базові розуміння, що корисні тільки на початковому етапі, і має обмежену перспективу.